Було це на початку 60-х років минулого століття. Сезон полювання на зайців. Настає субота — день полювання. У п'ятницю ввечері готуюся. Дружина спостерігає мої клопоти.
— На полювання збираєшся? І не милься, бритися не будеш. У мене завтра вихідного немає. А ти відведеш дітей у дитсадок, о 15-ій годині забереш їх, бо у вихователів короткий робочий день.
Все це категоричним тоном. Опечалився, та що робити: полювання відпадає.
Вранці виглянув у вікно: випав невеликий сніжок. Погляд на термометр — за вікном нуль. Кращої погоди для полювання на зайців і придумати важко. Саме такої погоди звір наче приглухуватий, підпускає до своєї схованки близько, а це майже стовідсотковий успіх. А я змушений сидіти вдома!
Дружина дала кілька порад щодо вдягання дочки й сина і пішла. Гарячково метикую, як потрапити на полювання хоча б на кілька годин. І приходить рішення. Вдягаю дітей, сам вбираюся в похідну форму, кидаю до кишені з десяток патронів — і скоріш до дитсадка. Здав дітей і майже бігом до гаража, до якого близько кілометра. Завів мотоцикла з коляскою — і вперед. На трасі сніг уже почав танути, снігова каша летіла на мене, та я не звертав уваги.
Кілометрів за двадцять від міста з'їхав з траси, мотоцикла покинув у лісосмузі, і пішов цілиною по косогору балки. Мені пощастило: за сотню кроків надибав заячий слід. Мені дуже подобається полювання по свіжому заячому сліду. Весь "цимус", як кажуть, тут у тому, хто кого перехитрує: заєць тебе, чи ти — його. Я обережно пішов по сліду, розшифрував заячі викрутаси й зрозумів, що той готується залягти на відпочинок, бо петляє біля кущиків бур'янів або по неглибоких ярочках, що збігають схилом балки. Поки моя увага була прикута до заячих слідів, я й не помітив, як наліг туман. Внизу балки ще добре видно, а вгору по косогору туман клубочився лише на метр-два від землі. За кілька хвилин туман впаде нижче, тоді й годі думати про зустріч із зайцем.
І тут бачу — о горе! — по косогору назустріч мені й заячому сліду прямує велика отара овець. Ну, все, пиши — пропало, мисливцю. Діватись нікуди, поволі пішов слідом. Коли отара і я зблизились метрів на двісті, я зупинився, бо далі вже й стріляти не можна.
Раптом кроків за тридцять від мене вихоплюється заєць, біжить по схилу вгору, ось-ось вскочить у густий туман. Стріляю. Звір перекинувся через голову і зник з очей. Я був упевнений, що зайця вполював, тому не дуже до нього поспішав. Розрядивши рушницю (отара ж поряд), пішов до здобичі. Поглядаю у той бік, де має бути заєць, а він підскакує вгору і падає, підскакує і падає. І здалося мені, що він наче далі від того місця, де я його вцілив. "Ого, куди відкотився!" — подумалось. Майже дійшов до зайця, аж тут із туману виходить вівчар.
—Що, з одного пострілу аж двох завалив? — посміхається.
—Та ні, я одного стріляв.
—Кажи правду, — вівчар все посміхається, — я ж бачив: після пострілу один заєць в ярочок упав, а другий вище почав підскакувати. Піди в ярочок, подивися.
Я підібрав зайця й пішов, упевнений, що вівчар із мене покепкував, хоча цікавість своє взяла. Став оглядати місце, де підібрав зайця. Від того місця слідів не було, наче зайця вийняли з "льожки" і вдарили по вухах. Пішов до ярочка, а там лежить забитий заєць. Мій. Така дивина мене вразила. Мусив розбиратись. Простежив сліди шроту на снігу після пострілу і дійшов до висновку, що обох зайців уполював таки я. А трапилося це, мабуть, так. Перший заєць, схопившись зі своєї "льожки", біг угору в тому напрямку, де лежав другий. А той, може, почув шум отари, підняв голову у момент пострілу і отримав шротом якраз поза вухом.
Можливо, було так, а можливо, й по-іншому, доводиться тільки гадати.
А я, розібравшись, став гукати вівчаря, щоб віддати йому одного зайця, але він не відгукнувся.
І до цієї пригоди, і після я багато разів бував на полюванні зайців, але такого більше не траплялося. Навіть не чув, щоб ще хто-небудь уполював із одного пострілу двох зайців. Вдома я був вже о 12 годині: і наказ дружини чітко виконав, і велике задоволення від полювання отримав.
Комментариев нет:
Отправить комментарий